Faces

Коли в 1969 році Стів Марріотт кинув "Small faces" залишилася трійця (клавішник Ян Маклаген, барабанщик Кенні Джонс і басист Ронні Лейн) не стала згортати свою діяльність, а запросила до себе в компанію гітариста Рона Вуда і вокаліста Рода Стюарта. Останні двоє якраз були тимчасово не при справах, оскільки Джефф Бек, з яким вони перед цим працювали, потрапив в автокатастрофу.

Вуд як-то опинився в компанії з Лейн і запропонував тому поджемувати разом. Співпраця їм сподобалося, і тепер якраз трапилася нагода спільно попрацювати. Назва утворився проекту скоротили до "Faces", хоча перша платівка вийшла все-таки під вивіскою "Small faces".

Стиль команди теж змінився, психоделічні потуги були занедбані, а саунд поважчав. Крім того, на "First step" група встановила зразковий набір композицій, який був присутній і на наступних альбомах - забійні фатальні номери типу "Shake, Shudder", балади ("Devotion"), фолькові дрібнички ("Stone"), а також кавери. Винятком для першої платівки стала лише пара інструменталок Рона Вуда.

Через рік на світ з'явився другий альбом, "Long player" показав значне зростання музикантів. Дві пісні, "Bad N Ruin" і "Had Me a Real Good Time", стали одними з кращих у творчості "Faces". Дуже добре також вийшли балади "Tell Everyone" Стюарта і "Richmond" Лейна. На диску також були присутні два концертних треку "I Feel So Good" та "Maybe I m Amazed". Наступний лонгплей, "A Nod is As Good As a Wink" став вершиною кар'єри "Faces". Цей альбом, який посів високі місця в хіт-парадах по обидві сторони Атлантики, містив два кращих хіта групи, "Stay With Me" і "Miss Judy s Farm".

Тим часом Стюарт почав займатися сольною кар'єрою, яка складалася вдаліше, ніж кар'єра ансамблю. Група стала для нього чимось на зразок придатка, і він все більше віддалявся від своїх колег.

У 1973 році вийшла остання студійна робота колективу, "Ooh La La". І хоча альбом поступався за якістю своїм попередникам, на ньому була парочка дуже навіть непоганих речей, "Cindy Incidentally" і "Borstal Boy". Після виходу платівки команду покинув Ронні Лейн, а на його місці опинився японець Тетсу Ямаучи (екс-"Free"). Проте результат групи був уже вирішений. Ансамбль у 1974 році здійснив останнє турне і випустив концертний альбом, виданий вже під вивіскою "Rod Stewart and the faces". У 1975-му було офіційно оголошено про розпуск "Faces".

Надалі Рон Вуд приєднався до "Rolling stones", Кенні Джонс опинився в складі "The who", Ян Маклаган зайнявся сесійного роботою, ну а Рід Стюарт став просто суперзіркою. Крім того, Маклаган і Джонс брали участь у реанімації Марріотт "Small faces". Так закінчилася історія "Faces", групи не зуміла домогтися такої популярності як "Роллінги", але що зробила значний вплив на багато команд 70-х і 80-х років.

Читате також

Реклама