J. Geils Band

У середині 60-х років в Бостоні з'явилося акустичне тріо "J. Geils Blues Band", виконувала як чикагські блюзові стандарти, так і речі Стіва Кроппер, Джимі Хендрікса та Джеймса Брауна. До складу бенду входили тяжіли до південного слайдового стилю гітарист Джером Гейлс (р. 20 лютого 1946), великий шанувальник музики соул басист Денні "Д.К."

Клейн і фахівець з гармоніці Річард Селвітц ака Меджік Дік, що мав різнобічні інтереси від джазу до блюзу. Назва групи незабаром змінився на "The J. Geils Band", а в 1967 році до колективу приєдналися вокаліст Пітер Вольф і барабанщик Стівен Джо Бладд (обидва - екс-"Hallucinations"). До цього моменту команда переключалася на електрогітари, а в 1969-му склад доукомплектували клавішником Сетом Джастменом. Кілька років "J. Geils Band" заробляли концертну популярність, по можливості виступаючи з такими титанами блюзу як Мадді Уотерс, Хаулін Вульф і Джон Лі Хукер.

Спочатку музиканти виконували тільки чужий матеріал, але в самому кінці 60-х Вольф і Джастмен зайнялися написанням власних пісень. У 1970 році один з концертів групи побачили представники "Atlantic Records", які запропонували колективу укласти контракт.

Незважаючи на те, що живі виступи "J. Geils Band" користувалися великим попитом, їх дебютний альбом лише ненадовго увійшов в чарти, та й то в самий їх кінець. Подібна доля спіткала і другу платівку, складену, так само як і перша, від своїх і чужих речей. Оскільки концерти групи все ще проходили на ура, то третім альбомом став лайв "Full House", що відобразив реальну енергетику "J. Geils Band". Але все ж таки серйозний прорив відбувся дещо пізніше, коли вийшов студійник "Bloodshot". Цей альбом потрапив до гарячої десятки завдяки хіт-синглу "Give It To Me", побудованому на ритмах реггі а-ля Боб Марлі. Три наступні лонгплея в комерційному плані були менш вдалими, незважаючи на те, що кожен з них бути присутнім в Топ 100, а "Nightmares And Other Tales From The Vinyl Jungle" супроводжувався хіт-синглом "Must Of Got Lost".

Втім, музикантам гріх було скаржитися на долю, оскільки тандем Вольф-Джастмен продовжував успішно працювати, а виступи "J. Geils Band" залишалися такими ж затребуваними, як і раніше. У 1976-му вийшов подвійний концертний альбом "Blow Your Face Out", що увібрав у себе найкращі композиції команди в живому виконанні.

На наступний рік колектив вирішив змінити напрямок і випустив джаз-орієнтований альбом "Monkey Island". Робота, що вийшла під маркою "Jeils", не принесла групі особливих дивідендів і стала останнім її релізом на "Atlantic". У 1978-му музиканти змінили дах на "EMI", а разом з цим ще раз змінили саунд, зробивши його більш попсовим. Ці два фактори послужили на благо комерційного успіху, і "Sanctuary" вперше з часів "Bloodshot" досяг золотого статусу. У наступні роки команда розробляла знайдену жилу і тим самим ставала все більш і більш популярною. Якщо "Love Stinks" дістався до 18-ї позиції у національних чартах, то наступний альбом опинився на самій вершині і провів у хіт-парадах у цілому 70 тижнів. Основним винуватцем успіху був сингл "Centerfold", шість тижнів очолював "Billboard" і безперестанку крутять на MTV.

Тим часом, зростання популярності супроводжувався зростанням внутрішніх протиріч. Лідерство в групі захопив Джастмен, тепер поодинці писав пісні і не давав ходу композиціям Вольфа. Справа закінчилася розлученням, і після виходу концертний альбом "Showtime" вокаліст покинув ряди "J. Geils Band". З Джастменом біля мікрофона був записаний альбом "You re Gettin Even While I m Gettin Odd", після чого нового матеріалу група більше не випускала. У наступні роки відбувалися рідкісні реюніон, але всі вони мали короткочасний характер.

Читате також

Реклама