James

Новоутворена в 1980 році, ця манчестерська команда змінила декілька назв перш ніж остаточно зупинилася на імені "James". Проект був заснований за ініціативою Пола Гілбертсона (гітара), який умовив свого приятеля Джима Гленн купити басуху, а пізніше підключив до справи барабанщика Гевана вела. Група репетирувала і давала нечасті концерти, сповідуючи для вокалістів політику відкритих дверей.

Вся ця бодяга тягнулася до 1982 року, поки хлопці не зустріли на одній з дискотек якогось Тіма Бутса. Той самозабутньо витанцьовував як дервіш, і тому вирішено було взяти його на підтанцьовку, проте згодом виявилося, що Тім вміє співати і пише непогані тексти. Таким чином проблема з фронтменом була вирішена й "James" змогли приділяти більше уваги клубним виступів.

Протягом року "Джеймс" заробили собі непогану концертну репутацію, і Тоні Вілсон з "Factory Records" запропонував їм випустити альбом. Однак музиканти не мали студійного досвіду і тому замість повнометражки вирішили почати із запису EP. Дебют вийшов непоганим, і багато видань відзначили "Jimone" як сингл тижня, а група отримала пропозицію зіграти на розігріві у "The Smiths".

Тим часом Гілбертсон встиг серйозно підсісти на наркотики, і з ним довелося розпрощатися. Новим гітаристом став Ларрі Готт, а після випуску другого EP колектив перебрався під дах "Sire Records". Перша полнометражка викликала непогані відгуки критиків, однак це не вплинуло на комерційний успіх і "Stutter" дістався тільки до 68-го рядка національного чарту. Стурбована малими доходами "Sire" різко скоротила бюджет і відмовила музикантам у промоції. У результаті вихід другого альбому підзатримався, та й ніякої бурхливої реакції на появу "Strip-Mine" не послідувало. Незабаром група постаралася звільнитися від контракту і, організувавши власний лейбл, пустилася в автономне плавання. Триматися на плаву колективу допомагала концертна діяльність і мабуть тому першим самостійним релізом став лайв "One Man Clapping".

До моменту виходу платівки Велан вже не був членом "James", оскільки він крупно посварився з Бутсом і справа навіть дійшла до бійки. Поки шукали ударнику заміну (на цьому місці в кінці кінців став Девід Бейнтон-Пауер), склад ансамблю значно збільшився, і новими членами команди стали також клавішник Марк Хантер, скрипаль Сол Дейвіс і трубач Енді Дайгрем.

У 1990-му група уклала угоду з "Fontana Records", де дебютувала з альбомом "Gold Mother". Три пісні з цієї платівки ("How Was It For You?", "Come Home", "Lose Control") прорвалися в Топ 40, а перевиданий у 1991-му сингл "Sit Down" злетів на другу сходинку британського чарту. Популярність "James" неухильно росла - колектив перебрався на великі майданчики, а наступного альбому було уготовано друге місце. Після "Seven" з його епічними стадіонами номерами команда почала співпрацювати з Брайном Іно, який додав "Джеймсам" ембіентний. З його участю колектив зробив пару альбомів, але якщо "пісенний" "Laid" викликав беззастережне визнання публіки, то відгуки на "експериментальний" "Wah Wah" виявилися суперечливі.

Восени 1995-го втомлений від гастрольного життя пішов Готт, а гітара згодом дісталася Адріану Оксаалу. Записаний з ним диск "Whiplash" позначив повернення в гарячу десятку, а зреагувала незабаром мультиплатиновий збірник "The Best Of" закріпив комерційний успіх. Проте надалі справи "James" знову покотилися під гору, і після альбому "Pleasured To Meet You" заявив про свій відхід Бутс. 7 грудня в Манчестері група відіграла прощальний концерт, на основі якого був зроблений диск "Getting Away With It ... Live". Кілька років проект пролежав у руїнах, але в 2007-му стався реюніон, а на наступний рік на світ з'явився студійник "Hey Ma".

Читате також

Реклама