Livin Blues

Один з небагатьох представників блюзового буму другої половини 60-х на європейській рок-сцені, цей голландський колектив протягом цілого десятиліття залишався чи не найістотнішим музичним експортом своєї країни, за винятком "Shocking blue". Перший варіант "Livin blues" зразка 1967 року містив у собі єдиного незмінного члена цієї команди Теда Оберга (гітара, банджо, сітар;

екс-"Crashdown" і "Andy Star & Stripes"), Джона Лагранда (губна гармоніка, екс-"Indiscrimination"), Рууда Франса (бас), Дьерна Пула (вокал) і Ніека Дійкхайса (ударні). Проте вже на наступний рік з цього складу залишилися лише Тед і Джон. Новими учасниками стали Ніко Хрістіансен (вокал, гітара, саксофон; екс-"Crashdown" і "Indiscrimination"), Пітер Клейніан (бас), Беєр Клаассе (ударні). Останні двоє недовго протрималися в команді, і їх місця зайняли Джерард Стратбаум і Цезар Зюдервійк. Крім того, в "Livin blues" з'явився клавішник Хенк Сміткамп.

Зробивши ставку на традиційний репертуар, який складався головним чином з ритм-енд-блюзів середини 50-х років, група почала зі скромних домашніх концертів, проте швидко знайшла попит на свою музику в континентальній Європі (особливо в Скандинавії та Західної Німеччини), де брала участь у різних рок-фестивалях. У 1969-му, підписавши контракт з "Philips", музиканти записали дебютний альбом "Hell s Session", що складався пари номерів Бі Бі Кінга, однієї "традиційної" штучки і власного матеріалу "Livin blues". Запис відрізняли потужний вокал хрістіанс, віртуозна гітара Оберга і техніка Лагранда, майстерно наслідує Літтлу Уолтеру. Продюсував диск екс-ударник "Golden earring" і майбутній творець "Stars On 45" Яап Еггермонт.

Незабаром після виходу платівки Зюдервійк пішов у "Golden earring", і в групі почалася чехарда з ударниками: спочатку був Джон Ден Бланк, а в другому альбомі, "Wang Dang Doodle" (зробленому разом з Еггермонт) тарабанив Дік Бекман, у 1971-му на "Bamboozle" його змінив Джонні Леджено, місце якого на концертний альбом "Rocking At The Tweed Mill" 1972-го обійняв Аржан Камінг. На диску "Bamboozle" був представлений трек "Увертюра" Ендрю Ллойда Уеббера, який користувався великим успіхом на концертних виставах у Європі. Крім чотирьох платівок для "Philips", група записала альбом "Dutch Treat" для невеликої фірми "Dwarf Records". У 1973 році "Livin blues" були, нарешті, помічені в Британії, наслідком чого став альянс з відомим блюзовим продюсером Майком Верноном, в той час власником фірми "Blue Horizon". За рекомендацією Вернона за ударні сів англієць Кенні Лемб, який раніше грав з надією Вернона, групою "Jellybread". Одночасно Сміткампа замінив басист і клавішник Руд Ван Боура.

Сингл "Boogie Woogie Woman", випущений в 1973 році став хітом в Голландії і, здавалося, група вже була на шляху до серйозного успіху. Але невдовзі "Blue Horizon" збанкрутувала, і музиканти розбіглися в різні сторони. "Livin blues" з'явилися на горизонті лише через рік, у 1974-му, коли Оберг і Сміткамп, який встиг пограти в "Shocking blue", зібрали новий блюзовий квартет, який склали екс-ударник "Шокінг блю" Кор Ван Дер Бек і вокаліст Джон Фредерікс. Цей склад грав власний матеріал і схилявся до більш звичного хард-блюзу, що знайшло відображення в альбомі "Ram Jam Josey", виданому в 1974 році на "Arista". Ван Дер Бек в кінці того ж року покинув групу, а його місце зайняв Якоб Ван Хейнінген.

У 1975-му "Livin blues" випустили непоганий концертник з оригінальною трактуванням "Hoochie Coochie Man" Діксона, а рік по тому з'явився студійник "Blue Breeze", в який крім оригінального матеріалу групи увійшла пісня Джонні Уінтера "Pick Up On My Mojo". Музика "Livin Blues" на цих релізах зазнала змін у бік хард-року, але як і раніше в репертуар включалися блюзові композиції. Альбом "Blue Breeze" став найуспішнішою платівкою колективу, отримала "золотий" статус. Зміна музичної кон'юнктури в Європі позбавив "Livin blues" підтримки "Ariola". Група продовжувала працювати на концертах до кінця 70-х років, знову повернувшись до виконання блюзової класики, але після 1979 року її сліди загубилися.

Проте в 1981 році Джон Фредерікс, Тед Оберг і приєдналися до них Пітер Вінк на басу і Фред Ван Волт на ударних, приступили до запису чергового альбому, який, однак, закінчити не змогли, і матеріал так і залишився невиданим, а група остаточно розпалася. У 1992-му, на хвилі сплеску інтересу до прог-року і блюзу 60-х років, німецька фірма "Repertiore" перевидала всі альбоми "Livin blues" на компакт-дисках. Джон Лагранд, один із засновників групи, помер 30 ііня 2005 р. в Амстердамі у віці 56 років.

Читате також

Реклама