Lou Reed

Незважаючи на те, що цей музикант зробив цілком успішну сольну кар'єру, більшість меломанів знає його як лідера легендарних "Velvet Underground". Льюїс Аллан Рід народився в Брукліні 2 березня 1942. До рок-н-ролу його потягнуло досить рано, і ще в школі Рід встиг пограти в кількох командах. Потім якийсь час Лу вчився в університеті, і в цей період хлопець захоплювався фрі-джазом і експериментальною музикою.

Коли Ріда вигнали з вузу, він прилаштувався на "Pickwick Records", де займався в основному написанням пісень. Там у 1964-му Лу видав невеликий хіт, "The Ostrich". Пісня представляла собою пародію на тодішні танцювалки, проте це послужило приводом до того, щоб організувати цілу групу. Команда спочатку називалася "The Primitives", але потім змінила вивіску на "Velvet Underground".

У складі цієї банди Рід провів п'ять років і за цей час зарекомендував себе як неординарний композитор і копірайтерів. Найбільш значущими його речами "вельветового" періоду були "Heroin", "Sister Ray", "Sweet Jane", "Rock and Roll", "Venus in Furs", "All Tomorrow s Parties", "What Goes On", "Lisa Says". Пішовши з "Velvet Underground", Лу недовго попрацював у фірмі свого батька, але потім повернувся до музики і, уклавши контракт з "RCA", розпочав сольну кар'єру.

Його перший альбом був по суті продовженням творчості "VU" і включав в себе раніше нереалізований матеріал групи. На другий платівці Лу змінив орієнтири і під керівництвом Девіда Боуі та Міка Ронсона вдарився в глем. Альбом "Transformer", зроблений у новому стилі, містив єдиний хіт Ріда ("Walk on the Wild Side"), який потрапив до Топ 20. Далі були такі роботи як похмурий "Berlin", глемовий концертний альбом "Rock n Roll Animal" з декількома переробленими речами "VU" і комерційно успішний "Sally Can t Dance". Яке ж було здивування слухачів, коли в 1975 році Лу видав подвійний альбом "Metal Machine Music", напханий труднопереваріваемий електронним шумом. Втім, Рід швидко виправився, і його наступне творіння було цілком їстівним.

У 1976-му музикант перейшов на "Arista Records". Тут він дебютував з альбомом "Rock and Roll Heart", проте найбільш вдалими "арістівськими" роботами стали студійник "Street Hassle" і концертний альбом "Take No Prisoners". У 1982-му Рід повернувся на "RCA", а разом з тим повернулося і "вельветове" звучання, яке можна було почути на "The Blue Mask". Ця робота, а також диск "New Sensations" користувалися популярністю завдяки участі в записах гітариста Роберта Куїна.

Найбільший же успіх протягом 80-х приніс Ріду альбом "New York", що мав гарний тираж і похвали з боку критиків. У 1990-му Лу і його колишній партнер по "Velvet Underground" Джон Кейлі вперше за двадцять з гаком років відновили співпрацю і випустили спільну платівку "Songs for Drella", присвячену їх товаришеві Енді Уорхолу. Згодом відбувся і повноцінний реюніон "VU", але група проіснувала недовго через відновлені розборки між Рідом і Кейлі. У другій половині 90-х Лу випустив не дуже вдалий студійник "Set the Twilight Reeling" і акустичний концертний альбом "Perfect Night: Live In London". Наступ міленіуму музикант відсвяткував поверненням до грубого прямолінійним року ("Ecstasy"), що викликав бурхливе захоплення серед критиків.

На самому початку тисячоліття вийшли концертний альбом "American Poet" і "Animal Serenade", а також концептуальна робота "The Raven", заснована на творах Едгара По. У 2007-му Лу Рід знову поринув в експерименти і випустив чотирьохтрековий медитативний звуковий колаж "Hudson River Wind Meditations".

Читате також

Реклама